Ми з Владою не відчули цього літа. В якийсь момент ми просто замерзли в свому літньому одязі і зрозуміли, що так, пора року змінилася.
Впевнений, ми не одні такі, але в нашому випадку все ще ускладнюється постійними роз‘їздами, десятками тисяч кілометрів тільки за ці 3 місяці, безліччю облич, та терабайтами болю на наших жорстких дисках. Раніше там було кохання.
Це ні в якому разі не пост жаління) В решті решт, це наш особистий вибір, і ми завжди можемо сказати собі «стоп», на відміну від наших захисників та захисниць. Але ми чомусь не кажемо, а, навпаки, поїздки стають все довшими, дні перепочинку вдома - все меншими, і ми відчуваємо, як все далі і далі від нас наше звичне життя.
Через все це, ми так цінимо зараз можливість повертатись додому. Бо в нас він, принаймні, є. Рідні стіни, улюблені речі. Відчуття домівки - це таке базове, насправді. Так безглуздо, так жорстоко, що стільки людей його втратили.
Ми віримо в перемогу. Ми знаємо, що вона - незабаром. Як і знаємо, що все те, через що ми зараз проходимо з вами - необхідно, для того, щоб у нас було завтра. Це як інколи треба лягти в лікарню на планову операцію. Боляче, важко, але без цього ти просто помреш, якщо зараз на виріжеш цю смертельну пухлину.
Просто інколи стає сумно від несправедливості, від того, що саме ми, саме в наш час, саме тут і зараз. Хто поверне нам всім наше життя?
Нічого особливого. Просто молодий командир дивізіону робить пам‘ятне селфі на фоні працюючої САУ в свій День Народження. Непогана така листівка, правда?
А якщо серйозно, саме так виглядає війна в 2022. Битва артилерій. Великих механічних монстрів, гучних, пропахлих солярою.
Це титанічна робота. Дуже важка. Окрім того, що за кожним пострілом ти чекаєш на неминучу відповідь (а в нас саме так і було, після чотирьох пострілів з САУ, нас почали крити у відповідь мінами, на щастя, без влучень в наші позиції), всередені САУ просто нічим дихати, ви можете побачити емоції артилеріста після перших трьох залпів на третьому фото в серії.
І я вже мовчу про гучність та хвилю. Владі після зйомки ввечорі стало дуже погано, нудота, сильніший озноб, наступного дня вона просто пролежала в ліжку. А ці хлопці проходять такі випробування для свого організму майже кожного дня.
Окрім роботи САУ, в цьому пості є стара добра гаубиця. Також досить яскрава штука.
Короче, війна - це точно не для слабаків, і за кожною перемогою, за кожним вирваним з лап окупанта селищем стоять нелюдські зусилля наших хлопців. Треба пам‘ятати про це та цінити.
Siversk. 05.09.2022
Сіверськ - місто, в якому не лишилось жодної вцілілої будівлі. Принаймні, за декілька годин, об‘їздив декілька різних районів міста, я так і не побачив цілої вулиці або будинку без хоча б вибитих вікон.
В місті залишилось багато людей. Ні, вони не «ждуни». Багато хто з них навіть розмовляє українською. Просто так склалось. Хтось просто боїться невідомості і ще не дістався своєї «межі». У когось обставини: лежачі близькі, інваліди, які наотріз відмовляються евакуюватись.
Ми їздили з військовим капеланом Леонідом. Неймовірна людина. Зустрів нас щирою посмішкою та питанням:
- А вам не страшно тут бути?
- Страшно звісно, але ж ми мусимо)
- Мені теж страшно! Ну що, поїхали?
Я бачив, як під гуркіт гармат, коли вже не зрозуміло, чи то виходи, чи прильоти, він читав людям проповіді про Ісуса та молитви. І люди його слухали. І я слухав, бо в тому, що він казав, було так багато любові, доброти, щирості. Закінчивши молитву, Леонід з командою роздавали гуманітарну допомогу та евакуювали бажаючих. Люди казали «дякую». «Ждуни», за моїм досвідом, дякую ніколи не кажуть.
На першому фото - свіжі могили на території місцевої лікарні. Так, вона працює, якимось дивом. Поранених, яких не вдалось врятувати, ховають прямо там, бо інакше неможливо через постіні обстріли. Головний в лікарні - лікар Валерій Володимирович.
Каже, що він не поїде, поки потрібен, на кого він залишить людей?
P.s. @alexxbabenko дякуємо, що познайомив нас з цими людьми, це дуже важливо!
Нічого особливого. Просто ми слали вітання оркам разом з друзями з 53 омбр зі стовідсотковим влученням.
То взагалі був насичений день. Стріляли не тільки з РСЗО, були ще дві одиниці техніки, але про все по порядку)
Познімати арту за роботою було моєю давньою мрію, і відсутність досвіду дала про себе знати: наприклад, щоб зробити ці фото, я став занадто близько і мене добряче так засипало камінням, навіть лишились синці.
Якщо що, ні про що не жалію. А от окупанти, які отримали вітаннячко, жаліють сто відсотків, що взагалі до нас з вами сунулись!
Donbas. 03.09.2022
Десь опівночі ми почули серію вибухів. Три залпи по 2 удари з проміжками у 2-5 хвилин. Місто розстрілювали з ракет.
Обстрілювали підприємство та житлові будинки. Ще дві ракети прилетіли під час тущіння пожежі, коли на місці вже працювали наші героїчні ДСНС. Чудом - без жертв, є двоє поранених. Вісім ракет вартістю в декілька міліонів доларів, щоб поранити двох українців та зруйнувати чийсь бізнес.
Ніч. Місто у вогні. І з цим вогнем боряться люди. Такі маленькі і беззахисні на фоні величезної заграви. Дим виїдає очі, важко дихати, але вони роблять свою роботу. Сильні та незламні. Хоча я бачив, чого вартує їм ця незламність.
Тільки на світанки вдалось потушити пожежу.
На цих фото - школа номер 15 міста Костянтинівка, Донецька область. А ці пацани - учні цієї школи.
Ярослав - 9 клас, Микита - 7 клас, і Кирило - випускник школи, який наразі навчається в технікумі.
Я зустрів їх вчора, на дитячому майданчику зруйнованої школи. Вони часто сюди приходять.
Пам‘ятаєте, в дитинстві багато хто з нас перед контрольною мріяв, щоб школу розбомбило? Так от, ці хлопці кажуть, що це насправді не круто. Я їм вірю.
Школа номер 15 міста Костянтинівка - одна з тисяч і тисяч таких школ, які зруйнувала в моїй країні російська армія. Бо це і є справжній план «денацифікації»: зробити так, щоб в нас не було освіти, не було власної історії, власної мови, не було минулого, не було майбутнього.
Зробити так, щоб нас самих не було.
Сьогодні - перше вересня. І мабуть вперше з часів другої світової - цей день не свято. В нас взагалі більше не залишилось свят без тривог. Як повітряних, так і ментальних.
Пацани на цих фото втратили свою школу. Але вони живі. Тим часом як сотні українських дітей більше ніколи не підуть до школи.
В них не буде першого вересня, не буде випускного, не буде канікул, екзаменів, не буде першого кохання. В них нічого ніколи не буде, їх життя так завчасно, несправедливо, так жорстоко було перервано.
Ще тисячі українських дітей осиротіли, і тисячі тисяч - втратили домівку. А ті, хто залишились в більш-менш спокійних містах - готуються до навчального року в бомбосховищах.
Краматорськ. 00:50 на годиннику. Ми прокидаємось від потужніших вибухів: квартира в центра на другому поверсі, вікна й стіни тремтять ще секунд десять після удару.
Все як завжди. Цивільна інфраструктура, житлові дома, мирні люди, які нічого поганого не зробили. Їм просто не пощастило народитися й прожити життя поряд з ненормальним сусідом.
В шафі однієї з зруйнованих квартир, серед темряви бачу щось біле. Українська вишиванка.
Донбас - це Україна. Саме через це ці люди сьогодні страждають. Бо відмовляються бути кимось іншим. Відмовляються зраджувати самим собі.
Сьогодні читаємо новини та молимось!
Потрібно розуміти, що південний напрямок - найважчий, перш за все через природні умови: кругом степи. А це означає, що важко сховатись, важко пересуватись не поміченим. Ворог бачить наші позиції, і ЗСУ дуже важко робити свою роботу. Ці фото зняти саме на цьому напрямку, тому я знаю, про що говорю. Це той випадок, коли самий ландшафт не на нашому боці.
Тому те, що роблять зараз наші хлопці - це неймовірно. І так, я вірю, що слова та думки мають силу і можуть допомогти. Це як, пам‘ятаєте, одного часу, ми всі як один кожного дня відправляли один відомий корабель на 3 веселі букви? Ну й де він зараз?)
Отже сьогодні всі тримаємо кулаки за наш південь. За наших героїв. За наш Херсон.
І, цікаво, це ж ми з вами ще встигаємо на сезон кавунів, чи нє?
Разом з Днем незалежності ми зустріли ще одну дату. Півроку війни.
Коли все тільки почалось, ми з Владою були впевнені, що все закінчиться до мого дня народження. Зараз ми вже нічого не думаємо, ні на що не сподіваємось, а просто робимо те, що маємо робити. Мабуть, так само, як і більшість з нас.
Цей пост - підбірка з раніше неопублікованих в стрічці кадрів. Нещодавно ми з Владою розбирали все відзняте за ці півроку, та нагадали самим собі, через що ми з вами пройшли. Це було боляче. Але ще більш боляче розуміти, що це не кінець. І що ще чекає нас попереду?
1. Ірпінь. 2 квітня. Зруйнований міст. Чоловік їде в бік звільненого міста.
2. Краматорськ. 11 квітня. Евакуація з Донбасу. Чоловік лишає місто разом зі своєю лежачою матір‘ю.
3. Чернігів. 4 квітня. Зруйнований авіабомбою багатоповерховий дім. Ніяких військовий об‘єктів поряд.
4. Вінниця. Кінець травня. Прощання з авіальотчиком, загиблим в бою 19 квітня. В той день ми з Владою були в Одесі, та дивились в кінотеатрі «Бетмена». Жорстокий контраст війни.
5. Харківська область. Кінець квітня. Звільнення Руською лозової. Нас не мало там бути, в місті велись активні бойові дії. Тоді я вперше по-справжньому злякався.
6. Одеса. 16.07. Ракетний удар по місту. Нормалізація ненормального: люди просто живуть життям.
7. Паланка, кордон з Молдовою. Перші дні війни. Люди масово лишають країну.
8. Одеса. 03.06. Мій день народження. Прощання з героєм. Невтішна мати обіймає побратима свого загиблого в бою сина.
9. Харків. Середина березня. Щоденно обстрілюємий район «Горизонт». Цивільний чоловік в касці та халаті прибирає під‘їзд свого зруйнованого будинку.
- Нащо ти це робиш?
- На кожну дію має бути противодія.
10. Костянтинівка. 09.07. Медики швидкої допомоги евакуюють поранену від обстрілу жінку.
.
@magnumphotos@magnumfoundation
Сергій Притула.
Людина, яка довела, що ми, українці, здатні на все, коли єдні.
P.s. Мої навички прискореної зйомки прокачуються з кожним днем: рівно три хвилини виділив мені Сергій в своєму щільному графіку, і навіть це було великою удачею.
З днем Державного прапору, друзі.
Знаєте, мабуть ніколи раніше в мене не було такого відчуття свята в ці дня, неначе новий рік, або день народження. Це не дивно і цілком в людській природі: не цінити щось по-справжньому важливе, доки не ризикуєш це втратити.
Але зараз я точно знаю, що це відчуття зі мною на все життя. Відтепер і назавжди, День Державного прапору, День Незалежності, а одного дня, - і День Перемоги - особливі свята, адже ми власною кров’ю відвоювали своє на них право.
Вистоїмо, бо незламні!
Nikopol. 15.08.2022
Уявіть, що ви живете всього в 7 км від атомної електростанції. Так близько, що її видно з будь-якої височини.
А тепер уявіть, що кожного дня ви чуєте звідти потужні вибухи і ваше місто кожного дня жорстоко обстрілюється саме з території АЕС.
Сьогодні російські війська використовують Запорізьку атомну електро странцію як щит та інструмент провокацій: ворог щодня тероризує місто Нікополь з території АЕС, користуючись тим, що ЗСУ не можуть відповісти, адже відповідний удар може призвести до другого Чорнобиля.
Нікопольчани благають врятувати місто, до того ж закликає і світова спільнота: росія має вивести війська з території АЕС, адже це є порушенням усих міжнародних норм.
Але ці прохання ігноруються, а Нікополь продовжує обстрілюватись. Вже місяць, як місто руйнують майже кожного дня. Кожен залп з території АЕС може призвести до страшної та неминучої катастрофи.
Про це треба кричати, а жителі міста мають бути почутими. Сьогодні доля Нікополя - це доля не тільки України, а цілої Європи.
Imagine, that you are living only 7 km away from a nuclear power plant (NPP). So close that you can see it from any height.
Now, imagine that every day you hear sounds of intense bombings from there, that your city is shelled every day from that very same plant.
Today, russian armed forces use the Zaporizhzhia NPP as a shield and a tool for provocations: the enemy regularly terrorises the city of Nikopol from the territory of the NPP, using the inability of the Ukrainian Armed Forces to retaliate, since that could lead to another Chernobyl.
Today, residents of Nikopol beg to the save the city, and so does the international community: russia should remove its troops from the NPP’s territory, since it is a violation of all international rules.
Nevertheless, these demands are ignored and Nikopol keeps being under fire. It has been over a month that the city is under constant shelling. Every attack from the NPP’s territory can lead to a terrifying and inevitable catastrophe.
We need to yell about it, and the locals need to be heard. Today, Nikopol’s fate is not only Ukraine’s fate, but the one of Europe.
Translation: @cyrille_amoursky
«Якщо ми не будемо боротися за нашу землю сьогодні, то це робити будуть наші діти. Росія – як злий пес: почуваючи запах м’яса, повертається знову і знову за новим шматком»
Генерал Марченко захищав Україну з 2014 року, в боях, таких як оборона Донецького аеропорту та міста Дебальцеве, коли проросійські терористи його окопували.
У 2022 році він знову потрапив у центр уваги через свою вирішальну та надважливу роль у захисті Миколаєва, коли Росія намагалася окупувати весь південь України.
«Мені було дуже приємно бачити, що з самого початку десятки волонтерів допомагали нашим бійцям рити окопи. Треба було швидко розробити стратегію захисту».
Генерал розповів нам, що завдяки стійкості місцевих жителів з різних міст області, як це було в Баштанці, коли люди голими руками зупиняли ворожі танки і навіть встигли взяти солдат в полон, окупантам не вдалося оточити Миколаїв.
«Ми володіли ініціативою в бою та перемогли. Ми не можемо досягти миру будь-якою ціною, нам потрібно повернути всі наші окуповані території, не більше і не менше», – підсумував генерал Марченко.
Автор: @cyrille_amoursky
“If we don’t fight for our land today, then our kids will. Russia is like an angry dog: when it smells meat, it keeps coming back over and over for more”.
General Marchenko has defended Ukraine since 2014, in battles such as the defence of the Donetsk airport and Debaltseve, when pro-Russian terrorists occupied the town.
In 2022, he came back under the spotlight for his decisive and crucial role in the defence of Mykolaiv, when Russia tried to occupy the entire south of Ukraine.
“I was very pleased to see that from the beginning dozens of volunteers helped our soldiers to dig trenches. A defensive strategy needed to be elaborated quickly.”
The general told us that thanks to the resilience of locals from different towns in the oblast, as witnessed in Bashtanka when people stopped enemy tanks with bare hands and even managed to take prisoners, the occupant failed to encircle Mykolaiv.
“We had the initiative in the battle, and we won. We can’t obtain peace at any price, we need to get all of our occupied territories back, not more, not less” General Marchenko concluded.
Bakhmut. 12.08.2022
Скільки потрібно часу, щоб зруйнувати місто? Скільки потрібно часу, щоб життя в ньому завмерло, а перебування стало небезпечним?
В останній раз ми були в Бахмуті наприкінці липня. Вже можно було побачити руйнування від ворожої авіації, вже чутно було гуркіт артилерії, але місто трималось.
Працюючі фонтани на центральній площі. Смачна шаурма та кава в пластикових стаканчиках.
Все змінилося за два тижні. Війна вже не просто поряд, вона прийшла в місто та знищує його майже кожної години кожного дня.
Це дуже болізний контраст. Коли знайома порадила мені не заїжджати в Бахмут на власному авто (щоб раптом не посікло уламками) - я не повірив. Я ж був тут нещодавно, ну що могло змінитися?
Змінилось майже все. Але надію вселяють наші ЗСУ. Як і завжди. Вони тримаються. Вони стоять до останнього.