Ми з Владою не відчули цього літа. В якийсь момент ми просто замерзли в свому літньому одязі і зрозуміли, що так, пора року змінилася.
Впевнений, ми не одні такі, але в нашому випадку все ще ускладнюється постійними роз‘їздами, десятками тисяч кілометрів тільки за ці 3 місяці, безліччю облич, та терабайтами болю на наших жорстких дисках. Раніше там було кохання.
Це ні в якому разі не пост жаління) В решті решт, це наш особистий вибір, і ми завжди можемо сказати собі «стоп», на відміну від наших захисників та захисниць. Але ми чомусь не кажемо, а, навпаки, поїздки стають все довшими, дні перепочинку вдома - все меншими, і ми відчуваємо, як все далі і далі від нас наше звичне життя.
Через все це, ми так цінимо зараз можливість повертатись додому. Бо в нас він, принаймні, є. Рідні стіни, улюблені речі. Відчуття домівки - це таке базове, насправді. Так безглуздо, так жорстоко, що стільки людей його втратили.
Ми віримо в перемогу. Ми знаємо, що вона - незабаром. Як і знаємо, що все те, через що ми зараз проходимо з вами - необхідно, для того, щоб у нас було завтра. Це як інколи треба лягти в лікарню на планову операцію. Боляче, важко, але без цього ти просто помреш, якщо зараз на виріжеш цю смертельну пухлину.
Просто інколи стає сумно від несправедливості, від того, що саме ми, саме в наш час, саме тут і зараз. Хто поверне нам всім наше життя?
Location: Ukraine Україна
More posts from Костянтин і Влада Ліберови @libkos